Неля – 30 років жила в страху…

Добрий день! Мене звати Неля. До церкви «Центр Духовної Допомоги» я прийшла у червні 2007 року. Прийшла я з великими проблемами. Насамперед я дуже сильно хворіла й не знала, що в мене за проблема. На мені була порча, але я про це не здогадувалася. І я дуже-дуже сильно хворіла. Не знала причини: чому, від чого і як. Раніше все було нормально, я була здорова.

Ми з чоловіком отримали квартиру й переїхали на нове місце. І до нас занадилася сусідка. Вона то пригощала нас, то потім позичала щось. То хліб позич, то сіль, то яйця. Я це все їй позичала й навіть не підозрювала, навіщо вона це робила. Минає час, і я відчуваю, що мені зле. Почуваюся недобре. З’явилася слабкість, я перестала їсти, перестала ночами спати. З’явилися страхи. І я не можу зрозуміти, що зі мною сталося, чому таке відбувається.

Пішла до лікаря зі скаргою, що мені погано. Не можу їй передати, що я відчуваю. Мені зле, а вона питає: «Що в тебе болить?» А я й не знаю — у мене нічого конкретно не болить, але мені погано. Лікарка вислухала мене й каже: «Давай здамо всі аналізи, повністю обстежимося». Добре. Я почала проходити всі обстеження. Все-все, що вона призначала, пройшла: і рентгени, і аналізи. Вона дивиться на результати й каже: «Так у тебе нормальні аналізи, все в порядку, все добре. А що тебе турбує?» Я кажу: «Я не можу вам передати. Не можу пояснити, чому мені так погано і що саме мене турбує». — «Добре, давай тоді я покладу тебе в лікарню, ми тебе прокапаємо, пролікуємо, може, чимось допоможемо».

Я лягла в лікарню. Мені ставили крапельниці, робили уколи, давали таблетки. Але все те, що в мене було, так і залишилося. Усі ці страхи, безсонні ночі, постійні сльози, якась депресія — воно все-все разом у мені сиділо. Я плакала й не знала, чому. І в такому стані я жила не один місяць і не один рік.

Але я все-таки знову йду до лікарні, знову скаржачись. Вона мені знову призначає якісь уколи, якісь таблетки: «Попий заспокійливі, може, вони тобі допоможуть». Минає час, я знову йду до лікаря, а вона мені каже: «Ти знаєш, аналізи в тебе непогані, обстеження ти вже всі пройшла, курс лікування закінчила. Усі таблетки, усі уколи — усе, що можна було, ти отримала. Я не знаю, чим тобі далі допомагати. А знаєш… спробуй походити по бабках». Мене це якось насторожило. Думаю: «А може й справді? Може, вона права і мені дійсно бабка допоможе?» Приходжу додому, розказую чоловікові. Чоловік каже: «Давай спробуємо».

І почалися мої походи та поїздки — де ми тільки не були! І в Полтаву він мене возив, і у Васильків по якихось бабках, і десь під Києвом. Ніхто нічим не міг допомогти. А в мене й далі всі ці страхи, усі ці комплекси, сльози… Ночами не сплю, їсти не можу, схудла, втратила вагу. Я не знала, що зі мною робиться і як мені далі жити. Мене нічого не цікавило, нічого не було треба. У мене двоє дітей, але ні діти, ні чоловік, ні оселя — нічого мені не було миле. І так роками моє життя протікало в такому страху й незрозумілому стані. Я не хотіла жити.

Одного разу подруга мені каже: «Давай підемо в церкву. Я знаю одну церкву, почала туди ходити. Ходімо, спробуєш, може, тобі там щось допоможе». Я кажу: «Та яка церква! Я всі лікарні вже обійшла, усі аналізи здала, скільки крапельниць перекапала — мені лікарі допомогти не можуть, а ти кажеш церква. Яка церква?!» Я не погоджувалася. Вона місяці два бігала за мною: «Ходімо та й усе! Ти на один день піди, послухаєш. Якщо не сподобається — ходити не будеш, будеш далі ходити по лікарях».

Ладно, я погодилася. Вона привела мене в церкву вперше. І мені так сподобалося служіння! Кожне слово, яке я чула з вівтаря від пастора, якось впало мені просто в душу. Я почала ходити в середу й у п’ятницю. А в п’ятницю особливо: я зрозуміла, що в п’ятницю йде служіння саме для мене. Там допомагають молитвами, знімають оці страхи, там мені просто відкрили духовні очі та вуха. Я наче пробудилася! До цього я ходила вся така, знаєш, у темряві, нічого не чула, нічого не знала й навіть знати не хотіла. А тут як почула слово Боже з вівтаря, то мені трохи почало щось відкриватися.

Я дослухалася до слів із вівтаря. Найбільше мені подобалося, коли показували свідчення. Я зрозуміла: у свідченнях люди розповідали, як вони отримували зцілення, як звільнялися від усяких проклять, хвороб і бід. І тут до мене дійшло, що це саме для мене! Я прийшла туди, чого справді потребувала. Мені теж потрібно позбутися прокляття, цієї порчі та страху, який мене мучить. У мене з’явилася ціль. Я повинна більше ходити на служіння, більше слухати слово Боже, щоб усе це зрозуміти й на собі відчути. Я не пропускала середу, п’ятницю й неділю.

Коли почалася кампанія, я в першу чергу написала, що хочу позбутися страху. Він мені спокою не давав, він мене мучив. І, знаєте, минуло місяці два-три, і я почувалася зовсім по-іншому. Я в метро не їздила 30 років! А після цього відчуваю, що на душі стало спокійно, і думаю: «Спробую опуститися в метро». І я опустилася в метро — у мене не було того страху! Я навіть сіла у вагон і поїхала з Вокзальної до Академмістечка. Для мене це була величезна радість — що я за 30 років поїхала в метро, опустилася туди, і мені не було страшно!

Я вже чекала на наступну кампанію. Скажу не одразу, не все сталося миттєво, але поступово, крок за кроком, я почала отримувати свободу від усіх комплексів, які в мене були. І я думаю: «Боже мій, я стільки виходила по лікарях, стільки грошей віднесла — і бабкам, і на гіпноз, і екстрасенсам, і по лікарнях (і це ж усе не безкоштовно, я за все платила)… Яка ж це була несправедливість, що я ходила не туди, куди треба! Де справедливість, де?»

Я не знала, що можна прийти до Бога. Не знала, що можна прийти й висловити все, що тебе мучить усередині. Увесь цей біль віддати Господу Богу, і Він тебе почує та дасть відповідь. І от Він, Бог, справедливо зі мною вчинив: дав мені свободу від усіх комплексів і від цього страху. Я відчула себе людиною, мені захотілося жити!

У наступних кампаніях я почала просити Духа Святого. Почала молитися й під час кампаній просити про Духа Святого. І не одразу в мене це вийшло. Пам’ятаю, це був останній раз: я написала про Духа Святого, але не отримала Його. А одразу після цього в нас був піст Даниїла. І я знову під час посту почала молитися про Духа Святого.

Минув піст, а я Духа Святого так і не отримала. Пастор запитав: «Ну що, отримала?» Я кажу: «Ні». А він каже: «Не залишайте піст. Дайте обітницю Богові, що будете тримати піст доти, доки Бог не дасть вам Духа Святого».

І після посту Даниїла я ще тижні два, якщо не більше, тримала піст. Кожного разу — вдень і вночі — просила: «Господи, не залишай мене, я прошу Тебе! Я все буду робити, усе, що Ти мені скажеш, тільки дай мені те, що для мене так важливо, — Духа Святого».

І я отримала! У мене з’явилася така радість, спокій… Я прийшла додому — це була середа, після служіння — стою вдома, і на мене зійшов цей мир, радість, спокій і впевненість у тому, що я чиста, вільна, що більше немає того тягаря, який я носила на спині, того «рюкзака» з комплексами. Бог мене очистив, виправдав і простив. Тільки тоді я отримала ту справедливість, яку мені дав Бог.

Я така вдячна Йому за те, що Він мене повністю змінив! Я настільки зараз спокійна й впевнена у своєму спасінні, мені настільки легко й добре, що це почуття я хочу передати іншим людям — тим, які проходять через такі ж випробування та важкі думки. Я хочу, щоб вони теж це отримали й звільнилися від усього того горя, що носять у собі, а також отримали Духа Святого. Бо це дуже сильно й чудово, коли ти знаєш, з ким ти ходиш і хто в тобі живе. Він мені підказує, направляє, викриває мої помилки — це теж є, але я йду в послуху. Я виконую все, що слухаю на службі — кожне слово, яке пастор говорить з вівтаря, бо це слова від Бога.

Я дуже вдячна Господу за те, що Він знайшов мене — брудну, грішну, з такими комплексами — очистив і звільнив від тягаря, з яким я жила 30 років. Дякую Богові за те, що Він є, що Він зі мною, допомагає мені у важкі хвилини та розділяє зі мною радість!